нельзя рассказывать, как человеку следует начинать утро.
потому что если он привык пить чай (потому что пьют только чай там ... где-то.... у него.... на его территории), то воду с лимоном он пить не будет.
даже если он потенциально заинтересован пить эту воду с лимоном.

смех да и только. над собой.

Это можно назвать так: "Я отпустил тебя".
И, конечно, тебя интересует, почему я решил выгравировать именно это предложение на надгробии того, что люди называют "отношения".
И я объясню.
Слушай.
Я вёл тебя столько, сколько позволял мне мой не обременённый мир фрейдистской иллюзии. Вёл тебя, пока пыль была на сапогах, пока от росы были мокры мои хлопковые брюки, пока ветер запутывал в твои волосы остатки Эйфелевой башни, пески Вавилона, дыхание Царя Давида, мхи ирландских пастбищ.
А сейчас, я понял, что отстал. И не то, чтобы вёл тебя Не Туда. И не то, чтобы ты шла Не С Тем... Я и не заметил, как стал идти всё медленнее и медленнее, всё крепче и крепче сжимая твою синюшную лунную кисть.
Я отстал. На этой лунной дорожке меня обогнал Лидер. И так должно было произойти. Потому что так происходит со всеми, кто замедляет своё сопротивление аргентинскому ветру и пошлому египетскому хамсину.
И если ты когда-нибудь хотела заблудиться, потерять в колючих исполинских лесах свой ароматный платок, то я говорю тебе и сейчас - следуй за мной.
Следуй за Лидером.
Когда-нибудь мы обнаружим, что в этой Солнечной Системе мы одни. И твои пальцы уже перестанут покалывать. Да, мы вместе.
Но сохранится ли эта Система, когда Солнце заслонит Луна?  И, если ты знала, что это затмение неизбежно, то почему ни разу не обмолвилась об этом? Почему не спросила во сне: "Скажи, почему так бывает?"
И я бы ответил: "Я сказал то, что сказал".
Что сказал, что сказал.
Бредя по дну океана, тебе обязательно покажутся яркие, пёстрые, как цыганская юбка на праздник, Дни Будущего. Я знаю, какими они будут. Я видел это по телевизору.
И я скажу тебе об этом видении. Потому что слово - это нечто  бОльшее. Слово я не смогу спрятать в кружевной засаленый рукав.
Знаешь, можно предположить, что это утихнет.
Можно предположить, что это оцепенеет.
Но и тогда всё ещё будет Что-То, что можно будет изменить. С Кем-то.
И я сказал: "Следуй за Лидером".

А на Улице - ни одного человека.  И ветер не дует. И дождь не капает. Отрешённость Мёртвого моря на проводе. Гудит стучаньем это сердце, в этом теле.
Грязь. Грязь. Грязь.
Её выдают за Истинную Святость.
Свет. Свет. Свет.
Его давно не было в моём окне.
Смотрю. Смотрю. Смотрю.
А на Улице - ни одного человека.

"...А теперь проваливай.  Джек подумал: "Я могу показать тебе фонарик, и ты убежишь отсюда ко всем чертям. Показать тебе самолет - и ты наверняка сойдешь с ума..."

хватит кричать.

Он почти шёпотом говорил мне о том, что всё его золото он использует для того, чтобы построить дом для моих желаний. Чтобы они чувствовали себя комфортно. Чтобы у каждого из желаний была собственная комната. И санузел.
Он почти вслух говорил, что вся его грусть и паралитическая боль - всё это почти превратилось в холод. И теперь служит вместо анестезирующего средства. И он сказал, что хочет, чтобы этой консистенцией на моих руках, была измазана вся его жизнь.
Его желания были искренни.
Но все его золото я превратила в серебро.
И теперь его слова - ложь.

Подъезжаю на трамвае к остановке "Медична академія. Вихід до Південного залізничного вокзалу". На остановке ожидает трамвай группа студентов: мальчики и девочки. Смеются. Озорники.
Двери трамвая открываются, часть мальчиков направляется ко входу. Все машут руками. Некоторые шлют воздушные поцелуи. Смеются.
В один момент упругая девушка с красными щеками берёт одного молодого и знакомого ей человека за свитер, выглядывающий из-под его расстёгнутой дублёнки, и в порыве прижимает мальчишку к себе. И вписается своими ненакрашенными губами в его правую щёку. Произведя эту процедуру, отталкивает его. Парень в расстерянности еле успевает заскочить в уже закрывающий двери трамвай.
Но заходя и идя по салону, он ещё долгои агрессивно трёт ладошкой и рукавом дублёнки правую щёку.

Когда предмет ремонту не подлежит.
Когда пульверизатора ни в одном хозяйственном магазине.
Когда случился неурожай на плантациях вяленого чернослива без косточки.
Когда слабость поедает все внутренности от того, что субъект, как истинный Буриданов осёл, не в состоянии определиться с тем, что же он хочет съесть.
Когда люди, которых ждёшь, они есть, но, как-то в складочку реальность - и их нет.
Когда я хочу плясать в лёгкой цыганской юбке до щиколоток. Но у меня сейчас нет для этого сил.

 

Щось так сильно краяло, наче різалося по живому. І не кажи йому, що страждання не штовхають. Вони виштовхують, немов дитину при пологах, немов тромб в судині, немов африканську заразу в його крові, все те, що стало на якийсь час актуальним.

 Його краяла та ампутована частина. Можливо, це ірреально. Можливо, біль переплутався. Можливо, то болів зуб, чи ще якийсь орган при ньому. Але ж ні. Він не знає, де та частина його, проте він відчуває як вона ниє та болить. Були б у неї очі – плакала б вона кривавими слізьми.

 А він не плаче взагалі.

 Припустимо, що ампутованою частиною була рука. Кисть. Не звичайна людська. А та, що через кінці довгих самобутніх пальців з’єднує його із Всесвітом Надворі. Ніби щось входить в нього і виходить сомнамбулічно через ті кінчики пальців.

 І від цієї невгамовної перекачки він й жив. Би.

 Та ось сталося лихо. Незбагненне. Кисть ампутовано (ким? Коли? За яких обставин? Чи був він згоден на це? – ніхто не запитав, бо, можливо, він в той час був не в тому стані, щоб давати яскраві гумористичні відповіді на фізичні життєві питання).

 Вирок. Чи надпис на пляшці – «Ампутовано». Проте той ВХІД, та дірочка в потилиці від сумнозвісної зброї, все ж так і відкрито (і знову не чутно і не пам*ятно йому питань: що? Як? Коли? Чи він з цим згоден?).

 Але ж, пробачте, то його життя. І його кінцівки, і його дірочки, що багатьом здаються занадто вайлуватими, чи більш – придуркуватими, чи (вже зовсім його смерть) – неестетичними.

 Раніше скринька була вщент заповнена кривавими листами з різних кутків тіла. І він ніколи не мав сподівання, що сьогоднішній лист, на який він очікує з дев’ятої буде від ока, а не від нирок.

 Адресанти ніколи не були антагоністами, хоча й вважали, що працюють негармонійно, резонансно і неспівзвучно. Вважали, бо не знали напевне. Вважали, бо могли це собі дозволити через відсутність контролюючо-покарального органу.

 Колись він казав: «Начальнєг Начальнєга Концлагєря».так, дивно, але казав найбільш справжньою сучасною нелітературалізованою російською мовою.

 Питаюся: «Як він визначився з цією регалією?»

Простіше простого: на листі були гербові печатки. Такі не підробиш. І не вкрадеш.

 І ось лист від власної (!)  ампутованої частини. (Припустімо, що це рука, кисть з довгими пальчиками. Не хірургічна рука з хірургічним голосом). Все сплуталося. Проте до какофоній ще йти та йти. Або ж летіти. І він буде стюардом в гарній шовковій сорочці на манер жіночої. І трохи готики не з того діафільму – жабо. Ну, будь ласка.

 Ось він стоїть і запрошує, перепускає й знову запрошує пасажирів, що зважилися летіти, не звернувши увагу на те, що в частини екіпажу немає лівої кисті й є чорні шовкові сорочки на манер жіночих з жабо. Унісекс зараз дуже доречний. Проте ніхто про це не говорить через незнання.

 І він літає. Він подорожує тими місцями, звідки до нього надходили ті криваві листи в скляних конвертах. Часопростір стертий, бо йому за невизначену кількість часу побувати у всіх цих заповітних місцях, звідкіль надходили листи на його адресу, на перший зарешітчаний  поверх рудого дерев’яного вікна.

 Буваючи в цих просторах, він намагається не роздивлятися довкола, щоб не запам’ятовувати, щоб не згадувати, щоб не аналізувати, щоб не породжувати запитання, щоб не очікувати чи вимагати дивних прозових хлористих речень у відповідь на кшталт «тридцять три».

 І ось в деяких точках чи векторах Всесвіту, в якому він мандрує в своїй чорній сорочці з жабо, в нього почитає битися серце. У грудях. Іноді – в животі. Іноді – на шиї, біля сонних артерій. Та ніколи у ногах. Зараз я пишу про ці приступи не шоковано  й спокійно, і навряд чи ти відчуваєш, що за адреналін був тоді в його крові, якої я чекала й не чекала.

 І він починає думати, що він помирає. Хоча й серце починає торохтіти (так, саме так йому казали перед стартами в маленькій теплій совковській кімнатці з серцевими пристроями). Він здивовано припиняє дихати, затримує ту повітряну суміш в мішках легенів. Та якось все приходить до ладу. І монотонне торохтіння припиняється. І він знову здивовано (від того, що це знову якимось чином спрацювало) і застережливо (бо не знає, коли це станеться з ним ще раз і, особливо, чи спрацює цей простий-препростий спосіб з зупинкою дихання ще раз) починає непомітно для себе ковтати повітря. І продовжує мандрівку над океанами.

 В якусь раптову мить він зрозумів, що торохтіння серця – то не суттєво. Порівняно з болем в ампутованій кінцівці. Бо коли він відчув цей катарсис вперше, він як раз розносив пасажирам чорний пакетований чай. А всі вони розмовляли про свої домашні родини, про ціни на та бачне зілля, про тоненькі плівки у мозку. І цієї миті (чи то справді була мить?) він відчув це тваринне томління десь ззовні себе. І це – найжахливіше. Бо те, що всередині він може контролювати (хоч би припинити дихання – на мить чи назавжди). А це… Це ззовні. І це ампутована частина його.

 Він не звернувся до Лікаря Концтабору (хоча той в ці дні заходив до нього небувало часто і все пильно і мовчки заглядував йому в очі й вуха). Він робив губи бантиком, витягував   очі в щілинки – і Лікар Концтабору йшов. Бо не навидів цієї його міміки.

 То ж він сам прописав собі скажені пігулки від болю, вірусів, бактерій, грибків, паразитів (мозкових та кишкових) і вдало комбінував пігулки за кольором. Але чомусь часто забував випивати ті великі, проте вкриті карамельно-блискучим глянцем сонячно жовті пігулки.

 Може, саме цей негіпократівський метод дозволив собі стати поштовхом, що виганяє з родових шляхів дитину. І тромби з судин. І ще там щось.

 Він не пішов цього разу на карантин.

 Ну то й що, що трапилося перенести це запалення на ногах? Ну то й що, що воно зіпсувало його гарну чорну шовкову сорочку з жабо? Ну то й що?

Пасажири чхали в екстазі й кашляли від ейфорії, проте це минулося, коли вони вийшли з будівлі аеропорту, і за ними тихо і лояльно зачинилися автоматичні двері з единим надписом «ВИХІД».

Когда у тебя кровотечение, когда у тебя в носу с позором  порвался очередной тощий капиляр - это, безусловно, не  колоссальная человеческая трагедия. Но это и не мелочь. Не дешёвка. Это повод запрокинуть голову на спинку кресла. И подумать. Чудесное время для прихода в сознание глобальных идей по поводу своего существования. НеРешения. НеВыходы. НеВопросы.
Я сижу, запрокинув голову на спинку дивана. В этой позе я ничего не вижу, кроме потолка (как в той песне, да...). Из недостатков этого положения - трудности при глотании собственной слюны. Но кровь беспрерывным горячим потоком льётся по задней стенке моей носоглотки прямо в горло. Кровь, видимо, красная и солёная.
Бумажная салфетка лежит рядом, вся пропитанная кровью. Может показаться, что представление имеет довольно неприятный вид. Я спокойно переношу ВИД, ВКУС, КОНСИСТЕНЦИЮ крови ,поэтому перекладываю мокрую, в красных пятнах, салфетку с белого покрытия дивана в свою ладонь.
Замечаю, что тыльная сторона правой руки испачкана кровью.
Я сижу и думаю.
При носовом кровотечении НЕ ВКЛАДЫВАЙТЕ в ноздри ватные тампоны. Кислород, дыхание - вот что может спасти на данном этапе. Вот что не даст выплеснуться критическим объёмам крови в желудок. Запрокиньте голову и дышите.
Время, когда у вас что-то не заладилось со здоровьем - это время для мыслей.